Картини в інтер’єрі

Картини, що живуть у справжніх просторах.

Роботи Даші Воронової у справжніх інтер’єрах — вітальнях, спальнях, офісах і кафе.

Подивіться на масштаб, настрій і те, як одна робота змінює простір, а тоді оберіть картину для своїх стін або замовте нову.

Стрибок у чорнилі — чорно-біла робота Даші Воронової в інтер’єрі вітальні

Пісня кита серед зірок

Подих між світами
Кит живе між двома стихіями.
Він належить глибині, але не може жити без поверхні — час від часу йому треба піднятися, щоб вдихнути.
Тут океан перетворився на зоряне небо, а цей подих — на маленьке сузір’я бульбашок, що пливе у космос.
Можливо, ми не такі вже й різні.
Ми пірнаємо в роботу, у турботи, у щоденні течії — і нам теж потрібні миті, коли можна піднятися й зробити вдих.
Ця робота нагадує: інколи варто підняти погляд.
Навіть над найглибшим океаном є небо.

Стрибок у чорнилі

Мить стрибка
Істота вагою в десятки тонн злітає над водою й на одну секунду зависає в повітрі.
Науковці досі сперечаються, навіщо кити вистрибують із води. Щоб подати сигнал, щоб скинути вагу — чи просто тому, що можуть.
У цьому малюнку терплячі, точні лінії вибудовують тіло, а сміливі бризки туші стають водою, піною та силою.
Точність і хаос зустрічаються на одному аркуші.
Можливо, кожен справжній стрибок потребує і того, і іншого: довгої підготовки — й однієї миті, коли просто відпускаєш.

Дрейф крізь рожеву туманність

Далі за глибину
Кашалот пірнає глибше за майже всіх інших істот — у темряву, куди ніколи не дістає сонячне світло.
І все ж цей усміхається.
Тут глибина перетворилася на рожеву туманність, а темрява — на небо, сповнене світла.
Здається, кит просто заплив надто далеко — за дно океану, за обрій, аж до самих зірок — і виявив, що всесвіт — це лише ще одне море.
Деякі подорожі здаються страшними лише доти, доки їх не розпочнеш.

Вартовий Одеської опери

Безсердечний вартовий
У восьминога три серця — і всі вони в голові.
У слона одне, величезне — глибоко в тілі.
Але в цієї істоти голова слона й щупальця восьминога.
Без голови восьминога. Без тіла слона.
Тож серця в неї немає зовсім.
І все ж вона обіймає Одеський оперний театр — не щоб зруйнувати, а щоб пригорнути, як пригортають те, що боїшся втратити.
Можливо, серце — це не завжди орган.
Інколи це місце — з його музикою, камінням і спогадами.
Можливо, ця істота все ж знайшла своє серце: воно б’ється просто в стінах Одеської опери.

Лісабон у лініях

Місто, яке можна зібрати
Як ми запам’ятовуємо місто?
Не за мапою, а за дрібницями. Деренчання жовтого трамвая на крутій вулиці. Запах смажених сардин. Теплий пастел-де-ната. Плитка азулежу, що ловить вечірнє світло. Звук португальської гітари з відчиненого вікна.
Цей малюнок збирає Лісабон так, як це робить пам’ять, — не по порядку, а шматочок за шматочком: замок на пагорбі, міст через Тежу, вежа Белен, півень на щастя й пляшка порту.
Кожен, хто тут побував, намалював би свій Лісабон.
Цей — лист любові до міста, що стало домом.

Сон водолаза

Повернення на поверхню
Шолом водолаза виринає з води, вкритий візерунками, схожими на мушлі, хвилі й луску, — ніби саме море поросло на ньому.
А над ним здіймається хмара бульбашок.
Подих. Думки. Мрії.
Ми часто думаємо, що найцікавіше ховається в глибині. Та інколи найважливіша мить занурення — це повернення: коли піднімаєшся, робиш перший вдих і приносиш із собою все, що бачив унизу.
Намальована білим по чорному, ця робота — маленький негатив океану: світло там, де чекаєш темряви.
Кожна подорож у глибину закінчується вдихом.

Механічні кажани

Механіка дня і ночі
Двоє кажанів. Два стани.
Один розправляє крила й злітає в ніч.
Інший висить догори ногами, загорнувшись у крила, і чекає на свою мить.
Усередині них замість сердець і кісток — шестерні, пружини й маленький циферблат, ніби хтось сконструював їх, щоб вимірювати час.
Відпочинок і політ. Пауза й рух. Кожному живому механізму потрібні обидва.
Навіть найкрасивіший політ починається з тиші.

Дівчина з чорнила

Народжена з чорнила
Кожен малюнок починається з однієї краплі.
Ця дівчина народилася з неї — і ще не зовсім її залишила. Чорнило досі розлите під її ногами, ніби вона піднялася з нього лише мить тому.
Вона ховає обличчя в долонях. Сором’язлива, невпевнена — вона ще звикає бути справжньою.
Як і в багатьох інших роботах, художниця залишила тут частинку себе: цей малюнок — тихий автопортрет. Не обличчя, а відчуття — тієї миті, коли те, що жило лише всередині, раптом набуває форми й виходить у світ.
Кожен митець знає цю мить.
Частинка тебе назавжди залишається в чорнилі.

Де розквітають планети

Тяжіння дива
Жінка відпускає метелика — а разом із ним і частинку свого серця.
Довкола неї обертається планета, орбітою пливуть камені, а півонії розквітають просто у відкритому космосі. Унизу лев у шоломі астронавта спокійно дивиться вперед.
Ніжність і сила. Земля й космос. Квіти й камінь.
Усе тут рухається однією орбітою, утримуване невидимою силою.
Можливо, ця сила — допитливість: та сама, що змушує нас дивитися на нічне небо й питати, що там, за ним.
Там, де є диво, навіть планети розквітають.

Шукаєте роботу на замовлення?

Замовте в Даші унікальну роботу для вашого проєкту, простору чи бренду.

Замовити у Даші